2 ст 207

21.06.2019 Выкл. Автор admin

Оглавление:

Уголовно-процессуальный кодекс Украины 2012
Статья 207. Законное задержание

1. Никто не может быть задержан без решения следственного судьи, суда, кроме случаев, предусмотренных настоящим Кодексом.

Особенности задержания отдельной категории лиц определяются главой 37 настоящего Кодекса.

2. Каждый имеет право задержать без решения следственного судьи, суда любое лицо, кроме лиц, указанных в статье 482 этого Кодекса:

1) при совершении или покушении на совершение уголовного преступления;

2) непосредственно после совершения уголовного преступления или во время непрерывного преследования лица, подозреваемого в его совершении.

3. Каждый, кто не является уполномоченным должностным лицом (лицом, которому законом предоставлено право осуществлять задержание) и задержал соответствующее лицо в порядке, предусмотренном частью второй настоящей статьи, обязан немедленно доставить ее к уполномоченному служебному лицу или немедленно сообщить уполномоченное должностное лицо о задержании и местонахождение лица, подозреваемого в совершении уголовного преступления.

Український юридичний портал

1. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку.

2. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

3. Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

4. Якщо фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа.

Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

1. У цій статті розкривається поняття письмової форми правочину, який проявляється в конкретних способах його об’єктивного вираження та процедурі підтвердження достовірності письмового оформлення волевиявлення належними учасниками правочину.

Передбачається два способи письмового оформлення правочину. Письмовою формою вважатиметься таке оформлення правочину, яке забезпечує фіксацію змісту правочину в одному документі (довіреності, заповіті, договорі, розписці про одержання грошових коштів у позику, підписаній обома сторонами, тощо) або в кількох документах (довідка-рахунок на придбання в магазині автомобіля та касовий чек про оплату його вартості), в листах, телеграмах, якими обмінялися учасники правочину. У ЦК у окремих нормах прямо передбачаються спеціальні способи оформлення правочинів, прирівнювані до письмової форми. Наприклад, за ст. 937 ЦК письмова форма договору зберігання буде вважатися дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Воля сторін на укладення правочину може бути виражена також за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку, але за умови наявності достатніх ознак їх приналежності стороні даного правочину. Основні правові засади електронного документообігу, у тому числі в сфері договірних відносин, визначаються ЗУ «Про електронні документи та електронний документообіг». Не допускається вчинення у електронній формі, зокрема, такого правочину як вексель (ст. 5 ЗУ «Про обіг векселів в Україні»).

2. Для письмового правочину недостатньо викласти його зміст у відповідному документі з дотриманням існуючих правил правопису та філології. Сформульований текст обов’язково має бути підписаний його стороною (сторонами). Під підписанням правочину необхідно розуміти скріплення тексту оригінальною позначкою, притаманною лише даній особі. Відповідно до ст. 5 Конвенції Організації Об’єднаних Націй «Про міжнародні переказні векселі і міжнародні прості векселі» від 9 грудня 1988 р. підпис означає власноручний підпис або його факсиміле або інше еквівалентне посвідчення автентичності інших засобів, а підроблений підпис означає підпис, зроблений шляхом неправомірного використання зазначених засобів. Законами України «Про електронний цифровий підпис» та «Про електронні документи та електронний документообіг» визначаються правовий статус та порядок використання електронного цифрового підпису.

Спеціальні вимоги встановлюються для письмових правочинів юридичних осіб. Вони мають бути підписані особами, уповноваженими на це установчими документами юридичної особи (головою правління, президентом, директором тощо), довіреністю, законом або та іншими актами цивільного законодавства, та скріплюються печаткою. На відміну від нового ЦК, ЦК 1963 р. (ст. 44) вимагав для письмових угод лише підпису осіб, які їх укладали.

Для правочину, вчинюваного фізичною особою чи громадянином-підприємцем, достатньо їхнього особистого підпису.

3. Вчинення правочинів із застосуванням факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису можливе лише у випадках, встановлених цивільним законодавством або за наявності письмової згоди сторін із зафіксованими в ній зразками відповідного аналога їхніх власноручних підписів. Так, ЗУ «Про обіг векселів в Україні» передбачено правило про обов’язковість власноручного підпису» (ст. 5). Така пересторога покликана унеможливити зловживання у використанні факсимільного відтворення підпису.

4. Як і в ЦК 1963 р., в новому ЦК (але з деякими редакційними особливостями) визначені умови вчинення письмових правочинів фізичними особами, які внаслідок хвороби або фізичної вади не можуть підписатися власноручно. В таких випадках на прохання особи, яка не може вчинити підпис, письмовий правочин в її присутності може підписати визначена нею інша особа. При цьому підпис визначеної особи на тексті, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або іншою уповноваженою на вчинення нотаріальної дії особою, із зазначенням причин неможливості підписання тексту суб’єктом правочину у встановленому законом порядку (див., наприклад, статті 1248 — 1253 ЦК, ст. 45 ЗУ «Про нотаріат»).

Підпис обраної стороною особи на тексті правочину, який не потребує нотаріального посвідчення (наприклад, певних видів довіреності), може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування суб’єкта правочину (ст. 245 ЦК). Такими посадовими особами можуть бути, зокрема, керівники організацій різних форм власності, керівник житлово-комунального підприємства, голова правління житлово-будівельного чи житлового кооперативу, головний лікар медичного закладу.

Обрана суб’єктом правочину інша особа виконує лише технічну функцію підписання тексту правочину, а відтак не набуває внаслідок цього прав та обов’язків за цим правочином.

1. Господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

2. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов’язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов’язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов’язану сторону певних обов’язків;

допускають односторонню відмову від зобов’язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

3. Виконання господарського зобов’язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов’язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов’язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

1. Відповідно до ч. 1 коментованої статті господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

ЦК України поділяє всі недійсні правочини на два види: нікчемні (ч. 2 ст. 215 ЦК України) та оспорювані (ч. 3 ст. 215 ЦК України), принципова відмінність між якими полягає в тому, що нікчемний правочин є недійсним у силу закону, а оспорюваний стає недійсним внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу в часі (ст. 236 ЦК України).

ГК України зазначеного поділу не передбачає, а натомість у суперечності із ЦК України фактично розглядає як оспорювані (ч. 1 ст. 207 ГК України) всі ті зобов’язання, які виникають з правочинів, що за ЦК України є нікчемними.

Серед підстав недійсності оспорюваних зобов’язань, передбачених ГК, можна виділити такі:

— невідповідність вимогам закону;

— вчинення з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства;

— укладення їх учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності).

Отже, недійсним повинно визнаватися зобов’язання, що не відповідає вимогам закону. Правило, встановлене цією нормою, повинно застосовуватися в усіх випадках, коли зобов’язання вчинено з порушенням закону і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють спеціальні підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, під дію положення ЦК України, абз. 2 п. 6 ст. 29 Закону України «Про приватизацію державного майна», п. 2 ст. 20 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», ч. 2 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» тощо.

Недійсними з підстав невідповідності вимогам закону можуть визнаватися не лише зобов’язання, які не відповідають закону, а й такі, що порушують вимоги указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативних актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

Відповідність чи невідповідність господарського зобов’язання вимогам законодавства має оцінюватися з позиції законодавства, яке діяло на момент його виникнення. У разі коли після виникнення зобов’язання набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли в момент його виникнення, сторони вправі керуватися умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили.

Недійсним визнається господарське зобов’язання, вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Зі змісту вказаної норми слідує, що необхідними умовами для визнання недійсним зобов’язання згідно з коментованою статтею є його укладення з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства та наявність наміру хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків.

До зобов’язань, що підпадають під ці ознаки ч. 1 ст. 207 ГК, належать, зокрема, правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне користування, розпорядження об’єктами права державної власності; на придбання всупереч встановленим правилам предметів, які вилучені з обігу або обіг яких обмежено; на приховування підприємствами чи підприємцями від оподаткування доходів або використання майна, що знаходиться у їх власності (користуванні) всупереч інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян. У разі визнання в установленому порядку недійсними установчих документів суб’єкта підприємницької діяльності або скасування його державної реєстрації у зв’язку із здійсненням відповідної реєстрації на підставі загубленого документа, що посвідчує особу, або на підставну особу — засновника суб’єкта підприємницької діяльності та за наявності інших обставин, які свідчать про укладення правочину з метою, суперечною інтересам держави і суспільства, укладені таким суб’єктом підприємницької діяльності правочини також мають визнаватися недійсними згідно із ст. 207 ГК незалежно від часу їх укладення.

У силу ч. 1 статті, що коментується, недійсним визнається також господарське зобов’язання, вчинене учасниками господарських відносин з порушенням хоч би одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності). Положення, що коментується, обмежує укладення так званих «позастатутних правочинів». Проте якщо у ст. 227 ЦК України підстави недійсності позастатутних правочинів зводяться лише до з’ясування питання наявності або відсутності у суб’єкта господарювання ліцензії, необхідної для укладення відповідного правочину, то коментована стаття виходить з того, що правосуб’єктність будь-якої юридичної особи є спеціальною, оскільки визначається встановленими цілями її діяльності відповідно до закону та/або установчих документів даної юридичної особи.

Це положення ГК суперечить нормам цивільного законодавства, яке визнає усіх юридичних осіб наділеними загальною правосуб’єктністю.

Коло правочинів, які мають право укладати суб’єкти господарювання, не визначається якимось вичерпним переліком і не обмежується лише тими правочинами, які витікають з основного змісту їх діяльності. Отже, недійсними з указаної підстави ч. 1 коментованої статті повинні визнаватися лише ті правочини, які прямо суперечать цілям юридичної особи, вказаним у законі, що регулює її діяльність, або в установчих документах.

2. У частині 2 ст. 207 ГК України вживається термін «нікчемна умова», але визначення відповідного поняття відсутнє. У цивільному законодавстві та юридичній літературі є лише поняття нікчемного правочину (договору), недійсність якого встановлена законом, але воно не співпадає з наведеним у коментованій статті ні за назвою, ні по суті.

Коментована стаття передбачає можливість визнання умов договорів нікчемними за рішенням суду, проте в силу ЦК України правочин, дійсність якого заперечується на підставах, встановлених законом, і який може бути визнаний судом недійсним, є оспорюваним.

Поряд з цим з аналізу положень коментованої статті недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов’язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов’язання порушує права та законні інтереси іншої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

— виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов’язану сторону певних обов’язків;

— допускають односторонню відмову від зобов’язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

— вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Ці умови є нікчемними для типових договорів і договорів приєднання, проте можуть застосовуватися й до інших господарських договорів. Указаний перелік нікчемних умов також не є вичерпним, зважаючи на наявність можливості визнання нікчемними умов договору з загальних підстав порушення прав і законних інтересів іншої сторони або третіх осіб.

3. У частині 3 ст. 207 ГК України встановлюється, що виконання господарського зобов’язання, визнаного судом недійсним, припиняється з дня набрання рішенням суду законної сили, та передбачається можливість визнання зобов’язання недійсним на майбутнє, що суперечить статті 236 ЦК України, згідно з якою нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення, а якщо за недійсним правочином права та обов’язки передбачалися лише на майбутнє, припиняється можливість настання їх у майбутньому.

Крім того, формулювання положення ГК України про момент припинення виконання господарського зобов’язання є не зовсім коректним, адже недійсний правочин не створює юридичних наслідків, у тому числі пов’язаних з його виконанням, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

Отже, в даному разі повинно йтися не про припинення виконання зобов’язання, яке можливе лише щодо дійсних зобов’язань, а про момент та наслідки недійсності правочину, як це передбачено у ЦК України.

Слід також відзначити, що положення ГК України про недійсність господарських зобов’язань є найбільш суперечливими нормам цивільного законодавства. Свою позицію з цього приводу висловив і Вищий господарський суд України в інформаційному листі від 07.04.2008 р. N 01-8/211 «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України». Згідно з указаною позицією ст. 207 ГК України не містить особливостей регулювання господарських відносин, а містить загальні правила про недійсність господарських зобов’язань, які суперечать ЦК України як за термінологією, так і за змістом. Тому ст. 207 ГК України відповідно до абз. 1 ч. 2 ст. 4 ЦК України, абз. 2 ч. 1 ст. 4 ГК України застосовуватися не може.

Мего-Інфо — Юридична бібліотека №1

Юридична бібліотека України

Популярні розділи

Всього на сайті:

Дисертацій з права онлайн: 62

Підручників з права онлайн: 37

НПК кодексів України онлайн: 16

Коментарі кодексів

Веломагазин Украины №1

OBOD.com.ua

Доставка БЕСПЛАТНО. Со склада

Галузі права

  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 307.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 307.
  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 410.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 410.
  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 344.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 344.

Стаття 207. Законне затримання

1. Ніхто не може бути затриманий без ухвали слідчого судді, суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Особливості затримання окремої категорії осіб визначаються главою

37 цього Кодексу.

2. Кожен має право затримати без ухвали слідчого судді, суду будь-яку особу, крім осіб, зазначених у статті 482 цього Кодексу:

1) при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення;

2) безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, яка підозрюється у його вчиненні.

3. Кожен, хто не є уповноваженою службовою особою (особою, якій законом надано право здійснювати затримання) і затримав відповідну особу в порядку, передбаченому частиною другою цієї статті, зобов’язаний негайно доставити її до уповноваженої службової особи або негайно повідомити уповноважену службову особу про затримання та місцезнаходження особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення.

1. Частина 1 коментованої статті категорично забороняє будь-кому затримувати особу без ухвали слідчого судді, суду, крім випадків, визначених у Кримінальному процесуальному кодексі України.

2. Одним із таких випадків є смілива новела нового КПК України та окрема форма (вид) затримання без ухвали слідчого судді, суду — «законне затримання». Суть його полягає у тому, що право затримати будь-яку особу, крім судді і народного депутата України (ст. 482 КПК), тепер має «кожен»: 1) при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення; 2) безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, яка підозрюється у його вчиненні.

Термін «кожен» означає абсолютно кожного, без винятку, будь-яку людину, аби вона не була особою, якій законом надано право здійснювати затримання (уповноваженою на затримання службовою особою).

Вираз «при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення» охоплює як дії з вчинення кримінального правопорушення, так і дії, безпосередньо спрямовані на його вчинення. Затримання безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення має місце тоді, коли часова і просторова ознаки находження особи щодо події і місця вчинення кримінального правопорушення дають підстави запідозрити особу в його вчиненні, а тим більше, якщо затримання здійснюється потерпілим чи очевидцем події.

Законним затримання під час переслідування особи буде лише тоді, коли дії з переслідування були безперервними, суцільними, істотно не припинялися в часі.

3. «Кожен», хто затримав особу, не вправі вчиняти щодо неї жодних інших дій — застосування сили чи свавілля, окрім пов’язаних з власне затриманням, необхідних і достатніх для обмеження затриманої особи в свободі пересування, та тимчасового вилучення майна у вигляді речей, документів, грошей тощо, використаних як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та (або) зберегли на собі його сліди (п. 1 ч. 2 ст. 167 КПК), а зобов’язаний

негайно доставити її до уповноваженої службової особи та передати їй вилучене майно або негайно повідомити уповноважену службову особу про затримання та місцезнаходження особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення.

Стаття 207. Вимоги до письмової форми правочину

1. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку.

2. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

3. Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

4. Якщо фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа.

Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

КОМЕНТАР від ресурсу «ПРОТОКОЛ»:

Банк (позивач) звернувся до суду з позовом, в якому просив суд стягнути з громадянина (відповідач) заборгованість у розмірі 13412 гривень 91 копійку за кредитним договором В обгрунтування позовних вимог Банк посилався на те, що відповідно до укладеного договору № відповідач отримав кредит у розмірі 5000 гривень у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. За твердженням Банкв відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з Умовами та правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та тарифами банку складає між ним та банком договір, що підтверджується підписом у заяві.

Рішенням районного суду в задоволенні позову відмовлено, з чим погодився і суд апеляційної інстанції, зазначивши, що долучений позивачем до матеріалів позовної заяви Витяг з Умов та Правил надання банківських послуг, не містить підпису позичальника, що свідчить про недоведеність факту ознайомлення відповідача саме з цими Умовами та Правилами надання банківських послуг. Крім того, долучені до матеріалів вказані Умови та Правила не містять відомостей про дату їх прийняття/затвердження.

Суд послався при цому на приписи частини першою, другою статті 207 ЦК України, згідно з якими правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Наведене відповідає правовій позиції Верховного Суду України у справі № 6-16цс15 від 11 березня 2015 року.

Таким чином, банківські «Умови надання споживчого кредиту фізичним особам» не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо такі Умови не містять підпису позичальника; не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву позичальника, а також те, що в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались.

За висновоком суду, відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Відомості про оскарження судових рішень у касаційному порядку відсутні.

На сьогодні відносини споживчого кредитування врегульовані Законом України «Про споживче кредитування» від 15.11.2016 № 1734-VIII. Згідно із ст. 9 цього Закону кредитодавець розміщує на своєму офіційному веб-сайті інформацію, необхідну для отримання споживчого кредиту споживачем. Така інформація повинна містити наявні та можливі схеми кредитування у кредитодавця.

Споживач перед укладенням договору про споживчий кредит має самостійно ознайомитися з такою інформацією для прийняття усвідомленого рішення.

До укладення договору про споживчий кредит кредитодавець надає споживачу інформацію, необхідну для порівняння різних пропозицій кредитодавця з метою прийняття ним обґрунтованого рішення про укладення відповідного договору, в тому числі з урахуванням обрання певного типу кредиту.

Зазначена інформація безоплатно надається кредитодавцем споживачу за спеціальною формою (паспорт споживчого кредиту), встановленою у Додатку 1 до цього Закону, у письмовій формі (у паперовому вигляді або в електронному вигляді з накладенням електронних підписів, електронних цифрових підписів, інших аналогів власноручних підписів (печаток) сторін у порядку, визначеному законодавством) із зазначенням дати надання такої інформації та терміну її актуальності. У такому разі кредитодавець визнається таким, що виконав вимоги щодо надання споживачу інформації до укладення договору про споживчий кредит згідно з частиною третьою цієї статті.

Державне підприємство (позивач) звернулось до суду з позовом, посилаючись на те, що між підприємством та громадянином (відповідач) було укладено договір про виконання авіарейсу, загальна вартість якого становить 2 379 480 грн. Позивач зазначав, що відповідач частково сплатив вартість послуг, тобто фактично визнав дійсність договору. Оскільки відповідач виконав умови договору не у повному обсязі, позивач просив визнати зазначений договір дійсним та стягнути на його користь з відповідача 699 310 грн боргу та 98 833,48 грн штрафних санкцій.

В свою чергу відповідач звернувся до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що він не підписував вказаний договір, а підпис на цих угодах є відтиском, що нанесений рельєфним кліше — факсиміле. Він просив визнати цей договір недійсними.

Рішенням суду першої інстанції у задоволенні первісного та зустрічного позову позову відмовлено. З цим рішенням погодився і ВССУ, який, зокрема, зазначив таке.

Спірний договір є двостороннім правочином, а оскільки його сторонами є фізична та юридична особи, то згідно з п. 2 ч. 1 ст. 208, ч. 1 ст. 639 ЦК України підлягає укладенню у письмовій формі, тобто наявність згоди сторін договору щодо всіх його істотних умов має бути доведена виключно письмовими доказами.

Використання факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису врегульоване ч. 3 ст. 207 ЦК України та допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, в якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

Для легалізації підпису факсиміле у спірному договорі та додатках до нього належало укласти спеціальну письмову угоду, в якій мав бути пункт про можливість застосування такого способу нанесення підпису та його оригінальний рукописний зразок, така угода мала бути підписана особисто сторонами.

Між тим сторони спірного договору такої письмової угоди не уклали. Отже, суд правомірно вважав, що всі викладені в договорі умови щодо здійснення авіарейсу є такими, що не узгоджені з відповідачем.

Смотрите еще:

  • Самые известные адвокаты мира Самые богатые практикующие юристы в мире (1 из 10) Список составлен на основе информации из открытых источников. В него попали только те персоны, сведения о приблизительном состоянии которых доподлинно известны. © ООО «ПРАВОдник». […]
  • Адвокат новикова наталья львовна Новикова Наталия Васильевна Адвокат, юрист Возраст: 37 лет Город: Киев Контактная информация Соискатель указал телефон и эл. почту. Чтобы открыть контакты, войдите как работодатель или зарегистрируйтесь. Опыт работы Провідний фахівець с 09.2013 по наст. […]
  • Как получить имущественный вычет в 2018 году Имущественный налоговый вычет при покупке жилья в 2018 году: изменения, разъяснения. Имущественный вычет в 2018 году через налоговую инспекцию можно оформить только по недвижимости, приобретенной до начала 2018 года. СОДЕРЖАНИЕ: Налоговый вычет: изменения и […]